The AR[T]ist // Софія Лит

Інтерв’юєрка: Марія Старікова
Інтерв’ю зі: Софія Лит
Ілюстрації: Софія Лит
Фотографії: Катерина Прохода

Мене звуть Софія Литвинчук; у колі друзів називають Сонею, а мій псевдонім – Софія Лит. Я думала, що іноземцям буде складно сприймати моє прізвище повністю, тому скоротила до трьох літер – це призвело до мему «Софія Лут», оскільки пишеться англійською через «у».

Софія народилась у прекрасному українському місті Маріуполь.

«На жаль, воно вже не прекрасне, і воно вже майже не існує – дякуючи росні».

Близько десяти років тому мисткиня почала перебиратися до Києва.

«На постійній основі живу тут уже п’ять років. Дуже люблю це місто, особливо Поділ – я провела там багато часу. Останні два роки це також чайна «Chaguan», де більше не працюю, але вона завжди буде особливою для мене. Центр міста, Дніпро та зелень – це те, що я дуже люблю в Києві. А в Україні це, напевно, Карпати. Багато років я ходила в походи, потім мала довгу перерву, але цього (прим: 2023) року пішла з друзями на п’ять днів – було дуже круто».

Може здаватися, що малювання, чай і коти – це три стовпи, на яких тримається особистість Софії. Та якщо спитати її про це? … можемо виявити, що, зрештою, можливо, так воно і є.

«Чайна культура – ось, що мене цікавить. Певний час я займалася керамікою; мені дуже подобалось, я щотижня ходила на заняття, але з початком повномасштабного російського вторгнення моя вчителька поїхала, і я втратила інтерес до цієї справи. Ще я вчилася шити, навіть пошила собі пару речей: сукню, штани, спідничку … було цікаво спробувати, але, зрештою, чай – єдине, що зі мною багато років. З 2015 року я п’ю китайський чай, і це єдине моє стале гобі».

Отже, чай для цієї художниці – більше, ніж просто напій. «Чому? І що цьому передувало?», – Софія у відповідь лише всміхається.

«Як і в багатьох людей – інші люди. Нечасто хтось починає цікавитися без імпульсу ззовні. Людей запрошують на церемонії, дарують сертифікати, пригощають … у моєму випадку, це був мій колишній хлопець. Зі моїм нинішнім хлопцем ми також познайомилися в чайній, тому чай ніби конектить мене з усіма важливими людьми. Зокрема, з найкращою подругою Настею, з якою ділимо майстерню – ми бачилися на Comic Con і зустрічались у чайній».

ТВОРЧИЙ ШЛЯХ СОФІЇ

Навчання: «Я почала малювати фанарти по всесвіту “Гаррі Поттера”. О, я була великою фанаткою! Любила читати фанфіки, дивитися арти, і мене це так сильно надихнуло. Тоді мені було 16 років, а зараз – 28. Я вступила в університет на графіку, але кинула його. Вступила в інший, але теж не довчилася. Весь мій шлях здебільшого самоосвітній. Зараз я розумію, що неправильно обирала спеціальності, і тоді я просто не хотіла марно гаяти свій час».

Фріланс: «Завдяки постійній практиці та соцмережам, куди я постила свої роботи, у мене з’являлися клієнти. Потім я захотіла викладати, і саме в цей момент знайшлися люди, які шукали викладача. Два роки я працювала на благодійний проєкт: щотижня їздила за місто, щоб викладати малюнок дітям із села. Це були мої перші учні. Потім пішли індивідуальні заняття. Вже чотири роки я викладаю, активно – півтора».

Викладання: «У мене були і підлітки, і діти 7-8 років. Я зрозуміла, що це той вік, коли здебільшого малювати хочуть батьки, а не дитина. Коли дитина хоче просто малювати для веселощів, то і вчиться чомусь “правильному” їй не цікаво. Ця концепція мені не близька, тож мої учні здебільшого 20+, іноді 30+. Це люди з досвідом, які мають мотивацію і розуміють, для чого їм вивчати форму або світло. Якщо потрібно, спочатку ми вивчаємо основи, а потім переходимо до стилізації. Основний запит – персонажі та портрети. Людям подобається, як це малюю я, і вони теж хочуть навчитися».

Підписуйтесь на наш Telegram

ЕСТЕТИКА СОФІЇ

• ПОДОБАЄТЬСЯ:

Котики; чай; мої друзі; відкриті позитивні люди; пити зранку каву і читати книжку; гуляти Києвом; читати комікси; малювати; жити це життя; що нарешті настала осінь, і все стає жовтеньким – це мій улюблений період року.

• НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ:

Дуже сильно не люблю росню, вони – це те, що псує все. Життя було би ідеальним, якби не було росні. Важко буває з людьми, які не вміють висловлювати думку і говорити те, що справді думають. Закриті люди, які тримають образи – для мене важлива комунікація через рот. Коли цього не відбувається, і, зрештою, вибухає конфлікт – це мені дуже не подобається.

• ВРАЗИЛО:

Зараз усі мої позитивні емоції – від «Ван Пісу», зокрема від Луфі. Те, як персонажі йдуть до своїх цілей, насправді дуже мотивує. Вони настільки заряджають на … силу? Це повертає мене у часи, коли я малювала фанарти по улюбленим фандомам. Зараз я ніби повертаюся до себе тієї, якою була колись, і яка мінялася під тиском обставин. Я тепер ніби інша людина, з більшим багажем за плечима, і я набагато краще можу усвідомлювати. Також я маю кращі скіли, тож можу зобразити все, що хочу – це дуже відрізняється від тієї мене, яка тільки починала свій шлях … це як новий виток розвитку. Оскільки я вже доросла та самодостатня, але повертаюся до того, що приносить мені справжнє задоволення: емоції, персонажі, візуал … думаю, у мене попереду багато перегляду улюблених стрічок, манґи, більше коміксів читати хочеться. Щось таке, що мене завжди заряджало. Я хочу бути зарядженою.

• ОБУРИЛО:

Те, як українці останнім часом підтримують ШІ, дискримінуючи художників. Мене бентежить те, що люди не розбираються в питанні, при цьому ще й митців звинувачують: «не розводьте драму, йдіть працюйте не завод». Це дуже не класно. Це заважає митцям розвиватися в усіх напрямках, і всі ці напрямки є важливими – чи ти малюєш картини, чи аніме, чи комікси. Хтось там десь ще писав, що ілюстратор – не художник. Ага, давай, розкажи мені)))

• КОЛЬОРОВІ АСОЦІАЦІЇ:

Небо – синє. Мрія – жовта. Магія – фіолетова. Свобода – біла. Душа – срібна. Натхнення – рожеве. Дружба – жовтогаряча. Любов – червона. Спогади – сірі. Естетика – бежева. Радість – зелена. Музика – різнобарвна. Осінь – жовта. Дощ – темно-синій. Світло – жовте. Чай – різнобарвний. Україна – жовто-блакитна. Перемога – жовто-блакитна. Дракон – чорний.

БЕСІДА ЗІ СОФІЄЮ
(ПІДГОТУЙТЕ ГОРНЯТКА)

 — Як війна вплинула на тебе і на твоє мистецтво?

Софія: Оскільки я родом із Маріуполя, яке довгий час було прифронтовим, і воно могло стати частиною «ДНР» ще у 2014-му – через цю загрозу я почала переосмислювати свої цінності. Поступово я перестала вести свою діяльність у «Вконтактє». Поступово перестала спілкуватися в соцмережах російською. Рішення повністю перейти на українську мову я прийняла незадовго до повномасштабного вторгнення, коли техніка вже була біля кордонів, і для мене це була остання крапка. Перші місяці відобразились на моїх ілюстраціях: я багато малювала на тему війни, але це було надто важко; я не хотіла постійно рефлексувати, тому повернулась до улюблених персонажів, до красивих картинок … до чогось, що дарує позитивні емоції. Мені важливо перемикатись на життя, жити його, але я вважаю, що всі громадяни повинні так чи інакше приймати участь в тому, аби швидше перемогти у війні. Наприклад, благодійний ярмарок від спільноти «Мальовій», де я також прийматиму участь: продаватиму свій мерч, і за рахунок цього спробуємо зібрати трохи коштів Госпітальєрам. Це небагато, але це чесна праця.

— На твою думку, як нам етично рефлексувати трагедії сьогодні? Деякі малюнки викликають обурення, ображають – як можна цього уникнути?

Софія: Насамперед, контекст: Як це виглядає? Який посил несе? Як швидко це потрапляє в інфопростір? Коли сталася трагедія Каховської ГЕС – одного відомого ілюстратора забулили за недоречний малюнок, і це приклад того, як НЕ треба висвітлювати. Говорити важливо, але треба думати башкою, ЯК ти це робиш. Інтерпретації, що не стосуються випадку, недоречні порівняння – все це обурює. Я перестала висвітлювати трагедії малюнками, бо це підсилює мої власні негативні емоції. Ті, хто це роблять – молодці, це дуже важливо. Але дуже важливо також враховувати контекст.

— Наскільки митець насправді відповідальний за посили, які люди зчитують з його творів? А якщо він їх насправді не вкладає?..

Софія: Дуже важливо, що ти показуєш і що ти несеш. Але те, як люди це зчитують, ти не можеш контролювати. Люди дивляться через свою призму та інтерпретують; це інші індивідууми, які мають свій бекґраунд і цінності. Грубий, але яскравий приклад: фемінізм. Жінки висловлюються, а чоловіки та мізогінні жінки, які з цим не згодні, через призму своїх поглядів реагують негативно. Це теж люди, які зчитують посили, але зчитують їх по-своєму. Ти не відповідаєш за сприйняття інших людей. Але ти можеш вплинути на те, що та в якій формі доносиш.

— Тобто, митцям варто окреслювати що, як і для чого вони створюють; водночас прийняти те, що всі сприймають їхні твори по-різному; при цьому не давати чужим визначенням себе визначати? Доволі складно…

Софія: Так, так. Тобто, максимально зрозуміло окреслювати, що ти робиш, але, дійсно, кожен щось своє бачить, і це нормально. Навіть, якщо це щось негативне – немає сенсу змінювати кожного противника. Я давно вже перестала сперечатися з людьми в Інтернеті. Можливо, це не дуже правильно, бо говорити і сперечатися треба, але якщо я бачу, що людина далека від моїх поглядів і не сприймає мої слова взагалі, то я не витрачаю на неї свою енергію – я можу замість цього зробити щось корисне для інших. Мені здається, це важливіше: вплинути позитивно на більшу кількість людей, ніж сперечатися з однією людиною. На деякі речі справді потрібно відповідати, але це можна зробити один раз на своїй сторінці, аби твою контрдумку побачили та замислились.

— Ти маєш досвід різних колаборацій: книга «Місія Кіото», створення мистецьких викликів. Чому такі види співпраці тебе навчили?   

Софія: Щодо співпраці з авторами, видавництвами – мені дуже щастило. Майже всі мої замовники від початку суперпозитивно сприймають мій стиль, дають мінімум правок, і це зробило мене м’якою. Я усвідомлюю, що «проблемні» клієнти можуть вдарити по моїй самооцінці. З іншого боку, оскільки я це вже усвідомлюю, то цього може й не статися [ сміється ]. Гадаю, зможу з цим жити. Остання робота з книгою була дуже класна: мене знайшла сама авторка, і вона хотіла, щоби саме я ілюструвала її книгу. Челенджі – то, насамперед, про створення ком’юніті. Ініціаторкою обох челенджів була моя подруга Анта: спочатку «Липневий арт», бо ми обидві хотіли малювати більше рослин. «Барвистий серпень» – ми хотіли спробувати більше кольорів, незвичні палітри. Це прикольний досвід командної роботи: робити щось разом, чути пропозиції від усіх, і було класно бачити, що людям подобається, і вони роблять це з нами, отримують якийсь досвід. Ми не тільки для себе це робимо, але й для ком’юніті, і мене це теж дуже заряджає.

Творча крамничка! У чому суперсила мистецьких викликів

— А ще якісь челенджі стали особливими та/або корисними для тебе?

Софія: «Інктобер». Я не раз його закінчувала: вперше десь у 2015-му, а в 2019-му … здається, то був перший рік, коли дозволили малювати в діджитал, і я подумала, що мені так буде легше. Але я собі ускладнила задачу: малювати в день по коміксу [ сміється ]. Діджатал? Окей, але комікси тоді роби. Я його закінчила, і навіть видала зін, але я так сильно вигоріла тоді, що мої стосунки з коміксами стали туґими. У 2021-му спробувала знову, але на півдорозі зрозуміла, що не хочу продовжувати. Не в форматі виклику. Це класна ечівка, але іноді через такі виклики люди перестають малювати. Тому ми з дівчатами, наприклад, давали кілька днів на одне завдання. Це комфортно. Це ніби ефективно. І не повинно бути тиску художників на себе: якщо це не робота, ти не маєш зобов’язань перед кимось, тобі за це не платять гроші, і ти робиш це для себе – повинен зникнути культ переборювання. Типу: маєш щодня вставати, малювати, вдосконалюватись, і якщо ти цього не робиш – ти лох. Це справа кожної людини. Хоче багато працювати? Супер. Не хоче? Ну то й не треба.

— Точно. Ідея викликів, зокрема, полягає в тому, щоб повернути інтерес до малювання, спробувати щось нове та просто повеселитися. Але іноді митці почуваються зобов’язаними + винними, коли їм щось не вдається. Ймовірно, треба змінювати підхід. Я бачу, що українське ком’юніті рухається в напрямку комфорту, а не примусу. А ти що про це думаєш?

Софія: Так, і мені здається, частково це зумовлено тим, що українське ком’юніті за останні роки сильно відмежувалося від російського. Ми вийшли з цього простору, яке токсичне, бо росня є росня, і поки художники в ньому сиділи – завжди були завищені очікування та оцінки. Звісно, всюди є токсіки, але в українському значно комфортніше. Цей шлях нам ще треба пройти, але я вірю, що з часом все буде добре. Перше, що нам потрібно зробити – перемогти в цій війні. Також, окрім розвитку всередині країни, важливо розвиватися за її межами. Виходити на міжнародний ринок, дублювати роботи англійською. Навіть, якщо замовників мало – вони все ще платять.

— І ти вже вийшла на маленький міжнародний рівень?

Софія: Мій маленький міжнародний рівень існує набагато довше [ посміхається ]. Хоча я не досягла в цьому успіху об’єктивно; 5 000 фоловерів в інсті – це ніщо порівняно з тим, як усе влаштовано в світі. Ком’юніті в мене маленьке: у певний момент я зосередилась на тому, щоб заробляти гроші замість розвиватися. Потрібно розуміти: це все велика робота, і треба постійно рости над собою, щоб отримувати результат. Постійно, а не раз на місяць-два.

— З цього випливає, що робота незалежного художника – це велика кількість речей, якими в агенціях займаються різні люди: вести профіль, спілкуватися з читачами, рекламувати і просувати свій контент, відвідувати заходи, домовлятися про співпрацю та свою появу деінде …

Софія: Сто відсотків.

Ми в Instagram

— Усе це займає багато часу. Чула від українських майстрів, що вони тепер починають включати у вартість робіт і ведення сторінки, і якість матеріалів, і додаткові витрати – все, чим самостійно займаються та на що витрачають час. Гадаєш, слід зробити це каноном?

Софія: Так … це необхідно робити, якщо ти хочеш розвивати свій особистий бренд. Є варіант стати частиною агенції, де ти будеш малювати і більше нічого, але якщо на меті є напрацювання власної авдиторії – без усього цього не обійтись. Якщо ти не будеш про себе говорити – про тебе не дізнаються. Все просто. Чим більше тебе в інфопросторі, тим більше тебе впізнають, і тим більше людей про тебе згадують, коли треба комусь щось намалювати. Митцям та майстрам однозначно потрібно навчитися цінувати свою роботу.

—Ярмарки, артзаходи, власний мерч – звучить як непогані можливості для художників. Ти маєш великий досвід, то скажи: воно того варте?

Софія: Вважаю, що варте в будь-якому випадку. Були ярмарки, де я небагато продавала, а були, де багато. Бувало, я отримувала нових підписників, а бувало, що нікого не зацікавила. Це все різні періоди, різні заходи, але навіть якщо вони не дають тобі більше грошей чи підписників – дуже важливо бути в ком’юніті. Такі заходи дають можливість розширити свої контакти, познайомитися з новими цікавими людьми, завести друзів. Звісно, класно бути онлайн, але бути офлайн треба теж. Це енергійно дуже заряджає, коли ти знаходишся серед однодумців … після Comic Con я завжди піднесена!

— Розкажи про своє робоче місце та атмосферу. Ти винаймаєш майстерню в Києві? Тепер працюєш у ній? 

Софія: Так, із двома подругами. З Настею, яку я вже згадувала, і моєю ученицею; ми займалися малюнком більше року і потоваришували. Вона хотіла повернутися до малювання олією, а в квартирі це робити важкувато. Набагато легше, коли маєш окремий простір. Плюс, вона працює в IT, тому хотіла мати місце, куди можна виїхати попрацювати. Зрештою, ми всі зібралися тут, у цій старій квартирі під офіс, в історичному будинку в центрі міста – таке місце дуже надихає, і коли сюди приходиш, то зосередитись набагато легше. І очам приємно, і на душі стає добре. А мені потрібен був простір, куди я можу своїх учнів запрошувати – не додому, не десь на краю Києва, щоб усім було зручно дібратися. Мені дуже хочеться, коли ми дооблаштуємо цей простір, збирати групові заняття: натюрморти, портрети, якісь нариси робити. Ми з дівчатами жартуємо, що ми богема, але щось у цьому є. Те, де ти знаходишся, що бачиш перед собою – впливає на твій стан і задає планку для самопочуття та для розвитку.

— А як щодо оригінальних історій та персонажів? У тебе такі є?

Софія: Ух, болісна тема … є персонажі, і є історія в моїй голові. Малювання коміксів – моя мрія, якій я не приділяла достатньо уваги, про що шкодую. Це те, до чого я завжди повертаюсь: певні речі подумки з тобою завжди, але життя обертається в іншу сторону. Комікси потребують багато ресурсів: треба вигадати історію, розкадровку зробити, скетчі намалювати, полайнити і пофарбувати … це дуже важко, особливо, якщо хочеться ще їсти щось. Треба працювати паралельно, а упрацьовуватися – не мій шлях. Вигорання дуже швидко приходить, і виходити з нього потім набагато важче. Тож … історія в мене є, персонажі мої в мене є, іноді я їх малюю. Це одна з моїх цілей на ближнє майбутнє: все ж таки реалізувати цю історію.

— Ти не розглядаєш варіант залучити до реалізації інших людей?

Софія: Я хочу все робити сама. Сценарій – найскладніше для мене, і нехай це буде важко, довго, але я докладу всіх зусиль, щоб реалізувати своє. Розумію, що такий підхід стримує, але це важливий аспект для мене, якому не хочу зраджувати.

— Існує ж формат веб-коміксу. Ти не думала спробувати його як прелюдію до свого проєкту, навіть, якщо друкованого?

Софія: Думала; це дуже класна можливість для ком’юніті, в якому не дуже розвинена концепція купівлі коміксів. Усе ж таки, в нас порівняно мало людей ними цікавляться. Перекладаючи комікси англійською, можна працювати одночасно на дві авдиторії. Плюс, система донатів – сподіваюсь, у нас вона стане розвиненою. Коли читачі закидають копійчину митцям, це допомагає не залежати від паралельного заробітку, а займатися саме творчістю і приділяти час своєму розвитку та створенню нових робіт. Колись я теж хочу спробувати формат веб-коміксу, але ще треба пройти певний шлях.

Фото: Софія Лит

Фото: Софія Лит

Фото: Софія Лит

Фото: Софія Лит

Фото: Софія Лит

Фото: Софія Лит

— Які комікси тобі подобаються? Які зараз є у твоїй майстерні?

Софія: Мені близький жанр «slice of life», вона ж «повсякденність». Ти показуєш зріз життя, певні його етапи, переживання та емоції. Хочу в такому працювати і сама люблю читати, хоча мені подобаються різні жанри. Один із моїх улюблених коміксів – «Blankets» Крейґа Томпсона, або «Ковдри». Сподіваюсь, його колись видадуть українською. Ще є серія «Скотт Пілігрим» – обожнюю її, і дуже вдячна видавництву «MAL’OPUS» за те, що вони її видають. Скоро вийде аніме, тож я сподіваюсь, що більше людей зацікавляться історією. По ній ще існує фільм. На жаль, як я розумію, у нас цей комікс не дуже добре продається, що для мене дуже дивно, адже це дуже крута історія. В інших країнах він має успіх. Один із моїх улюблених українських авторів, батько українського коміксу – Ігор Баранько. «Орду» обожнюю, взагалі його малюнок і те, як він розповідає історії. Це крутий приклад, як треба робити, і це світовий рівень. Дядько дуже крутий, я його поважаю. Також є тут комікс мого знайомого – «Ніде», автор Влад Легостаєв. У нього класний стиль. Зараз Влад здебільшого працює на замовлення, але оце – дуже крута штука в обмеженому екземплярі, всього на 30 копій, і я купила його на Comic Con. Постапокаліпсис, офігенна мальовка … я фанатка Влада. Сподіваюсь, він малюватиме більше коміксів у майбутньому.

• КОНТАКТИ Софії: Instagram / Tumblr / Twitter (X)